ЛІТОПИС
"ВІЙНА ЗМІНИЛА НАШЕ ЖИТТЯ,
АЛЕ НЕ ЗМІНИЛА НАС"
24.02.2022
ПРОКИДАЙСЯ...ВІЙНА ПОЧАЛАСЬ...
О п'ятій ранку російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ.
Верховна Рада України одноголосно ухвалила запровадження воєнного стану.
Українці об'єднались, як ніколи – голими руками зупиняли танки та БТРи, виходили на мітинги в окупованих містах...
З перших днів війни Запорізька область окупована російськими військами майже на 70%.
(скрини повідомлень з телеграм каналу Запоріжжя інфо https://t.me/info_zp)
17 закладів професійної (професійно-технічної) освіти Запорізької області переміщено з тимчасово окупованої території до м. Запоріжжя.
Усі працюють заради одного – ПЕРЕМОГИ!
Війна торкнулася кожного українця...
Рік незламності, незламної сили волі!
Кожного дня ми усі пишемо історію разом – своїми діями, активізмом, волонтерством. Зрештою, щоденною роботою кожного. Ми бачимо це на власні очі. Кожна історія, «щоденник війни», нотатка має історичну цінність.
До річниці протистояння України воєнній агресії рф
Науково-методичним центром професійно-технічної освіти у Запорізькій області разом з педагогічними працівниками й здобувачами освіти закладів професійної (професійно-технічної) освіти у Запорізькій області створено Літопис «Війна змінила наше життя, але не змінила нас»:
реальні історії з реальними емоціями, почуттями, діями та рішеннями.
Усі матеріали будуть надруковані й передані до
Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки.
РАЗОМ ПЕРЕМОЖЕМО! ЄДИНА БУДЕ ЗНОВУ УКРАЇНА!
"ВОЛОНТЕРСЬКИЙ РУХ"
З початку війни в Україні педагогічний колектив
ДНЗ «Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту» почав активно допомагати нашим військовим та постраждалим від російської агресії.
Активістами цього руху, на чолі з директором Василем Трипаком, були Артем Груша, Анатолій Мороз, Андрій Трипак, Володимир Масляний, Аліна Боєва, Ганна Хижняк, Анастасія Груша, Світлана Онищук. Почалось з того, що вивозили людей з селищ, які знаходились під обстрілами. Паралельно возили на блокпости їжу, паливо та необхідні речі.
Співпрацювали з Національною поліцією, Нацгвардією та ЗСУ: роздавали картоплю, буряк та моркву (мова йде про декілька тон). Наприкінці весни почали збирати кошти від небайдужих (в основному це працівники нашого ліцею) та купувати приладдя для військових: військові захищені рації, військовий одяг та взуття (кросівки, берці – більше 120 пар), захисне обладнання (комплекти наколінників та налокотників, тактичні перчатки, шлеми з активним шумопоглинанням, балістичні та тактичні окуляри), рюкзаки, карімати, спальники, мультитули, саперні лопатки, тактичні військові аптечки та інше.
Були передані 4 автомобілі для наших піхотинців, артилеристів та запорізького ТрО. На одне з цих авто придбали та встановили стаціонарний прилад нічного бачення для водія, щоб він міг працювати на авто вночі без використання фар.
Не забували й про комфорт хлопців на передовій: вже зроблено й передано військовим більше 70 пічок типу «буржуйка», виготовлені з несправних бойлерів та з матеріалу, що придбаний за зібрані кошти, або був переданий безкоштовно. Також виготовлено й передано на передову більше 50 автономних обігрівачів від газових горілок, свічок, або дизелю.
Дівчата, майстри та викладачі виготовили більше 1000 окопних свічок. Для цього було закуплено понад 300 кг парафіну. Усі матеріали були придбані за власний кошт і за кошти не байдужих громадян. Передавали на передову домашню консервацію та смаколики.
Від початку війни багато наших випускників пішли добровольцями захищати Батьківщину. Випускник 2020 року Крестінський Олександр нагороджений Нагрудним знаком «Знак пошани». Під час виконання бойових завдань загинули випускники ліцею: Єрмоленко Олександр, Слишко Володимир, Шаляпін Ігор, Коробейко Сергій, Шидей Андрій.
Педагогічний колектив і здобувачі освіти
ДНЗ «Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту»
"НЕЗЛАМНЕ ГУЛЯЙПОЛЕ"
Бойовий Hunter
Незламне Різдво у нескореному місті
Струни серця
Світлана Балак, бібліотекар
Федорівського центру професійної освіти
"В ОЧІКУВАННІ ПЕРЕМОГИ"
24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на «до» та «на час» війни.
Військовий стан у країні, окупація рідного міста Бердянськ та, відповідно, повна окупація бази ліцею, внесли свої корективи у роботу Державного навчального закладу "Бердянський машинобудівний професійний ліцей".
Задля безпеки здобувачів освіти та викладацького складу наразі ліцей переміщено до міста Запоріжжя. Навчання відбувається в онлайн форматі, а викладацький склад ліцею змушений був шукати прихисток по всьому світу. Але ми працюємо! Віримо в Збройні Сили України та нашу перемогу та сподіваємось на скоріше повернення у рідні стіни ліцею! Тому не покладаємо рук...
Майстер виробничого навчання ковалів, відомий бердянський коваль Олександр Шапошник, навіть не може уявити своє життя без улюбленої справи. Олександр Миколайович – ідейний натхненник та керівник здобувачів освіти, які створили парк кованих фігур на території ліцею у Бердянську. Сам майстер створив десятки скульптур з кіногероями, архітектурними пам'ятками та символами України.
Після евакуації до Запоріжжя коваль відразу вирішив зробити подарунок своїй багатостраждальній країні та вже через два тижні у звичайній квартирі, яку орендував з родиною, створив з дроту 3-кілограмову скульптуру – фею Перемоги. А згодом почав кувати у майстернях ДНЗ «Запорізьке вище професійне училище «Моторобудівник», адміністрація та колектив якого, люб’язно надали Олександрові всебічну підтримку та змогу робити свою улюблену справу.
У рамках соціального проєкту «Флагштоки школам міста», який було започатковано ще на Фестивалі Сталева Хвиля, майстер виробничого навчання створив для ВПУ «Моторобудівник» чудовий флагшток із соколом, який вже встановлено на фасаді.
Наступною роботою Олександра стала майже 2-метрова скульптура Дівчини-калини, що символізує перемогу України та відродження нації. На залізну леді витрачено близько 50-ти кілограмів (майже 25-ти кілометрів!) дроту, а на основу – аж 300 кілограмів уламків ракет. Прикрашена Дівчина-калина патріотичною символікою:
червоним гроном калини та українським віночком. Розмалював її коваль декоративними акриловими фарбами металевих відтінків Наразі скульптуру передано на аукціон до Європи, а після продажу усі виручені кошти підуть на потреби Збройних Сил України.
12 серпня 2022 року ДНЗ «Бердянський машинобудівний професійний ліцей» разом з ДНЗ "Запорізьке вище професійне училище «Моторобудівник» провели спільний захід для мешканців міста Запоріжжя. Біля Фонтану «Життя» були виставлені нові роботи закладів освіти. На заході Олександр провів безкоштовний майстер-клас з виготовлення кованих сердечок для усіх бажаючих.
Але у жовтні, через постійні обстріли міста Запоріжжя, Олександр Шапошник разом із сім’єю змушений був переїхати. Нині Олександр продовжує працювати на новому місці. Колосальна підтримка системи професійної (професійно-технічної) освіти та згуртованість українців не перестають дивувати. З перших днів переїзду Олександра з нашим ліцеєм почало співпрацювати Вище професійне училище №21 м. Івано-Франківськ. У майстерні ковалів знайшлось місце для нашого майстра, тому ми чекаємо нових яскравих спільних робіт!
Війна страшна, болюча та жорстока… Попри скрутні часи для країни, ми, УКРАЇНЦІ, як ніколи стали згуртовані. Разом ми — сила! Нас усіх поєднує незламна жага до свободи! Кожен з нас на своїх місцях робить те, що може. Кожен намагається зробити свій внесок для скорішої перемоги. У цьому і є наша сила. Наші військові щодня відважно захищають територіальну цілісність країни на фронті. Ремонтники під загрозою життя відновлюють електрику, зв’язок тощо. Медики працюють цілодобово. І таких прикладів багато.
Ми ж, своєю чергою, так само робимо внесок у перемогу та майбутнє країни – навчаємо молодь, готуємо спеціалістів для відновлення нашої країни.
Перемога за нами! Слава Україні!.
Оксана Шапошник,
майстер виробничого навчання
ДНЗ «Бердянський машинобудівний професійний ліцей»
"ЩОДЕННИК ЕВАКУАЦІЇ
або ЕМОЦІЇ ВІЙНИ"
Час: 5:30
-Привіт, спиш?
-Так, що сталось?
-Почалась війна
-В сенсі?
-Ну от-так, почалась війна!
-Не гони, та не може такого бути, зачекай я зараз почитаю…
-Давай, перетелефонуєш!
Окей, давай
24.02.2022
24.02.2022 Час: 11:00
Сотні людей біля банкоматів, напівпусті
полиці у супермаркетах, черги на ринках,
паніка, страх та нерозуміння ситуації….
Саме це я побачив, вийшовши на вулиці Запоріжжя. Живу я у віддаленому мікрорайоні під назвою «Бородінський», тут живе не дуже багато людей, але у цей день усі були «на ножах» та бігали в пошуках чогось, один я був спокійний, чому?
У стресових ситуаціях мій мозок блокує емоції та починає робити план дій, хоч і не конкретний, але він мене завжди рятував.
Я спокійно пройшовся околицями району, випив каву та намагався зрозуміти, як діяти, мною керував тільки мозок, ніяких емоцій. Через годину було прийняте рішення їхати за місто, я з сестрою зібрав речі та ми поїхали на «Заводський» район, там живе бабуся, звідти ми вже на авто прямували у «Дачний район», який у 30 кілометрах від міста. Це не дуже, але все ж далеченько від умовної «цивілізації».
«Єдиний марафон», чай та постійне оновлення стрічки новин - саме так пройшов перший вечір, через страх все ж таки вийшло заснути…
Час: 8:00
Ми пішли на автобусну зупинку, яка в 3 км від того місця, де ми жили (чому не на авто? Бензину залишилось дуже мало, тільки в одну сторону, а купити його вже було важко, бо видавали його у маленьких кількостях, а черги великі)
.Дякувати, що дорогою ми зустріли двох чоловіків на авто, які привезли мене прямо у центр міста…
27.02.2022
Час: 14:00
Я знайшов чати, де запоріжці гуртуються та долають страх, прильоти та все інше разом. Але тут виникає нова проблема - «ДРГ», які поселялись у цих чатах та їх було важко вирахувати, тому всі перестали писати інформацію про місце прильотів та просто спілкуватись…
Час: 21:00
«Бах», так жахнуло поруч, що все трясло секунди 3… Я злякався дуже сильно, тут не спрацювала штука з вимкненими емоціями, а почалась «дитяча цікавість», а що ж сталось?
Десь поруч із заводом прилетіла ракета… А від нас до найближчого заводу рукою подати.
Якимось чином я побачив інформацію про евакуаційний рейс із Запоріжжя до Львову о 10:00 наступного дня… На жаль я боявся їхати сам, тому написав у чат питання щодо того, чи не буде хтось їхати завтра на тому поїзді…
Мені відповіла одна дівчина Катерина, яка й стала моєю новою знайомою, з якою ми провели 26 годин у поїзді до Львову….
Перед сном я повідомив рідних, що буду їхати вранці…
26.02.2022
Данило Савонік,
здобувач освіти
ДНЗ «Запорізький правобережний професійний ліцей»
Привіт! Мене звуть Данило, зараз мені уже 18 років, я навчаюсь у ДНЗ «Запорізький правобережний професійний ліцей», веду активістське життя, беру участь у тренінгах та лекціях, гуляю, роблю фото, пишу плани на рік, планую свої доходи та те, як поїду до Києва...
Мрія? Для мене так.
27.02.2022
Час: 9:00
Пусте місто, всюди блокпости, металеві «їжаки», вже немає черг, бо і людей небагато на околицях міста. Жодного трамваю під час всієї дороги, аварія, поліція та крики – це перше, що я побачив у центрі міста… У мене був страх, я їду з квитком «в один кінець», я зробив крок у невідоме…
24.02.2022
Час: 10:00
Ранкова кава, але вже з іншими думками, це не плани на рік, це питання: А що буде далі? Нічого? Смерті, голод та розруха? Так, на жаль…
Моїми першими думками були:
1. А чи підемо ми на навчання?
2. Чи треба мені їхати забирати приписне?
3. Що робити, якщо не буде чого їсти?
4. Треба збирати речі про всяк випадок..
25.02.2022 Час: 10:00
Сніданок та, все ще працюючий, телевізор з новинним марафоном, телефон з чатами допомоги та волонтерства - так почався другий день…
26.02.2022 Час: 12:00
Було моментами ну дуже нудьгово, і новини, котрі на телевізорі 24/7 втрачали свою релевантність серед потоку інформації в інтернеті (так, з новин у пабліках було важко вилізти,
бо потік інформації безперервний)
Натисніть, щоб подивитись повну версію щоденника
"ЩОДЕННИК ПЕРЕМОГИ"
Звичайний ранок звичайного лютневого дня. Прокинувшись, як завжди, раніше за своїх, я тихенько спустилася на перший поверх до кухні, де тільки вранці я відчувала себе королевою тиші та затишку, де кожен куточок створювався нашою родиною з любов’ю та турботою довгі роки. Початок звичайного ранку – горнятко зеленого чаю. Приємно зігріває долоні тепло, через вікно вдивляюся у небо та згадую минулий день…
Із запізненням майже у тиждень (знову ця клята пандемія) вітали ветеранів Афганської війни. Якась напруга стояла в актовій залі, тривога відчувалася навіть у словах привітання. І ці дурнуваті розмови про напад з боку Росії! От люди, яка війна, 21 вік на дворі?! Все буде добре! «Правда, мої квіточки?!», – спитала я, вітаючись зі своїми улюбленцями, які так піднялися за цю зиму. І квітка на кактусі розквітла, що вчора була пуп’янком. «Нам розсаду днями висівати, весна майже на дворі!».
А скільки планів попереду: паркан закінчити та ворота замовити нарешті… Ми майже добудувалися! Весілля восени, а порядку ще немає! Дякувати Богу, діти знайшли один одного, там і онуків дочекаюся.
Скоріше б дізнатися результати конкурсу, цей проєкт з навчально-практичного центру має бути нашим, ми так довго йшли до цього! А назва яка - «Навчально-практичний центр сучасних будівельних технологій». От роботи буде і будівельникам, і зварникам, навіть під час відпустки… Мої оптимістичні роздуми розвіялися в одну мить – вибух! «Ні, мабуть, почулося», - мій мозок не міг прийняти та повірити в те, що так настирливо не давало мені спокою останні тижні.
Поспіхом вдягаюся, прислуховуючись до звуків. Собака, що кожного ранку радісно зустрічає мене, чомусь не виходить з будки… Дивно… Думки перемішалися у голові, а відчуття тривоги зростає. Вибух! Десь поряд, неподалік! Біжу, двері, сходи, балкон, стовп диму з боку аеродрому! Війна! Телефон розривається, десятки повідомлень із запитанням «Що робити?».
Звичайне життя, плани та мрії, все зруйновано в одну мить! Цей ранок я пам’ятатиму щохвилинно все життя. Відчуття, якими я, ні, всі ми живемо, майже рік, ранок, в якому залишилися надії та сподівання, мирні сніданки та вечері, ранок, який змінив наше життя…
Орки зайшли у місто майже одразу, перші руйнування будівель СБУ та прокуратури… Закріпившись у місті, ця руйнівна машина рушила у бік Запоріжжя. І знову, вдивляючись у нічне небо, яке палало та грохало від боїв, наші молитви були спрямовані на захист наших хлопців і скоріше закінчення війни… Ми не розуміли, що це тільки початок…
Сльози, відчуття безсилля та розпачу, усе було…Порятунок прийшов майже одразу, на початку березня – гуманітарний штаб на базі нашого закладу освіти став таким собі «рятувальним жилетом» для багатьох мелітопольців та жителів району, які опинилися у складних життєвих умовах та для нас самих.
Нестача та відсутність продуктів харчування, сотні людей у чергах за хлібом, як результат – підняття цін буквально на все… Почали з малого, 200-300 наборів щодня, які нам привозили з головного штабу «Саме тут». Після викрадення мера Івана Федорова ми зупинилися… на один день! Усі постачальники та небайдужі мелітопольці почали до нас привозити та приносити продукти харчування, одяг та засоби гігієни, бо дізналися, що паралельно ми розпочали приймати та розселяти у своїх гуртожитках переселенців з Маріуполя…
Пам’ятаю, коли вперше побачила ці обстріляні, без вікон, заклеєні плівкою та скотчем машини, з яких виходили перелякані люди… Цей біль в очах, сльози, брудний одяг, з-за якого виглядали перелякані обличчя домашніх улюбленців.
Я п’ю ранкову каву, зовсім поруч з рідним Мелітополем… Дивлюся на небо. Запоріжжя, місто, яке прихистило частину колективу, стало для нас домівкою. Решта працює в Мелітополі, деяких доля розкидала по світу. Але ми продовжуємо працювати, ми попри все тримаємо освітній фронт! Все буде добре! Так говорять наші Янголи, а я їм вірю!
P.S Як хочеться помити вікна вдома на Пасху… хочеться змити цей бруд з вікон, серця та душі… Бачити чисте небо, наше, Українське чисте небо, вітатися вранці зі своїми квіточками, посіяти та висадити розсаду. Так хочеться обійняти своїх дітей!
Колектив
ДНЗ «Мелітопольський багатопрофільний
центр професійно-технічної освіти»
Голодні люди, бажання яких було таке банальне для звичайної людини – помитися, поїсти та заснути у ліжку…
День за днем, починаючи з 200 продуктових наборів, доходимо до 800 на день, допомога надходить з усіх куточків світу, працюємо, не зупиняючись.
Зрадники існують з початку історії людства. Не стала винятком і наша історія. Іуди серед своїх, «людинки», що мріяли (думаю навіть уві сні) та чекали на «руський мир», зрадили в одну мить… 21 травня, ранок. Затримання мене на 5 діб, зупинка роботи штабу, тисячі людей кинутих напризволяще… Їх усміхнені потворні обличчя вранці 27 травня, коли на фасаді закладу підіймають клятий триколор. Ми виходимо, залишивши все їм на розкрадання, проте навіть не маємо сумнівів, що дуже скоро, ми обов’язково повернемося, все відбудуємо та зробимо ще краще!
У той день, коли закінчиться війна, я вийду в двір та стану на коліна!
І буду дякувати Господу за мир, що він почув про що благала вся країна!
За ту молитву, що лунала щохвилини у кожній хаті, у кожному вікні! Що мир прийшов нарешті в Україну, і що її синочки...майже всі живі!
У той день, коли закінчиться війна, я стану найщасливішою у світі! Згорить у пеклі путінська орда і вийдуть у двори гуляти діти!
Аграрії засіють усі поля, у Василівці найкращий міст збудують, нас кухарі смачненьким нагодують!
А Мелітополь, Запоріжжя та Бердянськ - домівки нам всі відбудують! Спецодяг нам пошиє ВПУ, а залізничники відновлять шлях до КРИМУ! ЄДИНА буде знову УКРАЇНА!
Шахтар зіграє на Донбас-Арені, я вірю в це, ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!
Болить....болить за всю Україну, за кожен її куточок, за загиблих, за сльози та зруйновані долі... Особливо болить за свій край та свою рідну профтехосвіту... Коли немає слів, іноді лягають рядки, можливо, не дуже складно, але я так відчуваю... З УКРАЇНОЮ в серці була, є і завжди буду!
Леся Дорохова, директор
ДНЗ «Мелітопольський багатопрофільний
центр професійно-технічної освіти»
"МИ ПЕРЕМОЖЕМО.
СЛАВА УКРАЇНІ!"
Віолета Якубіна, Сніжана Труханова, Іван Майдук, Анастасія Алексєєва,
Софія Павловська, Олексій Науменко, Єлизавета Персиста,
здобувачі освіти групи КК-122;
Тетяна Маковоз, класний керівник
ДНЗ «Запорізький професійний торгово-кулінарний ліцей»
"ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ФРОНТ"
24 лютого 2022 року … дата, яка залишиться у пам’яті кожного українця. Наче той рубець, який з часом загоїться, але шрам буде нагадувати про події того дня усе життя.
Ця маленька історія про одного викладача фізичної культури з обласного центру нашої незламної країни, а саме - міста Запоріжжя.
До початку повномасштабного вторгнення Олександр, як й інші педагоги був відданий викладацькій справі, виховуючи майбутніх кваліфікованих робітників у Державному навчальному закладі «Запорізьке вище професійне училище «Моторобудівник».
Але четвер та його ранок змінив усе.
Той день був проведений на чергуванні в училищі за слідкуванням порядку та дисципліни у бомбосховищі. Все намагався у думках зрозуміти, що коїться і що робити далі. Думаю, це питання тоді задавав собі кожен. Потім, після робочої зміни, дві доби вдома, тримаючи у руках смартфон і слідкуючи за новинами, яких було безліч, одна більш невтішна за іншу.
Лишатись осторонь тієї біди, яка рушила у бік міста не дозволяла совість, тому, згуртувавшись із небайдужими друзями, було вирішено відкрити свій волонтерський фронт. Як то кажуть тепер у народі «тилові війська». За допомогою соціальних мереж збирались перші кошти, надавали допомогу лікарням міста Запорожжя.
На початку березня разом з мешканцями міста засипали пісок у мішки для укріплення блокпостів та окопів наших захисників. Але, що далі, як продовжувати бути корисним тут і зараз?
Після недовгих роздумів збагнув: власне авто є, уміння згуртувати людей завдяки роботі викладачем також присутнє, тому було вирішено виїздити до наших воїнів безпосередньо на позиції. Тоді, якщо бути чесним, ніхто не думав про особисту безпеку. Тому була створена група у соціальній мережі «Telegram», де небайдужі люди ділились усім, що може допомогти захисникам. Дякуючи адміністрації, на території училища облаштували пункт збору. Було необхідно все: теплі речі, їжа, взуття.
Потім були перші виїзди за місто, запорізький напрямок… Перші декілька разів досить недалеко від обласного центру. Але потрібно було пробиратися далі, до лінії фронту, туди, де наші мужні воїни потребували допомоги значно більше. Чи боявся я їздити? Так, боявся. Кожного разу була думка, що можу не повернутися. Також виїзди без бронежилету та каски накладали свій відбиток на це. Але ж на той час засоби особистого захисту у першу чергу були необхідні нашим захисникам, хто ж думав про себе. Потім були перші попадання під обстріли, добре, що інстинкт самозбереження ніколи не підводив, і у мене зараз є можливість обома цілими руками писати цю замітку.
Кожного дня з самого ранку, зібравши усе необхідне, тримав дорогу у бік тимчасово окупованого міста Василівка на передові позиції наших воїнів.
Окремою сторінкою тих перших місяців повномасштабної війни були зустрічі з випускниками училища, які мужньо стали на захист наших кордонів. Раніше ми зустрічалися у спортивному залі під час підготовки до змагань або у гуртожитку під час колективного перегляду різноманітних спортивних подій. Але ж який час, такі й зустрічі. Свого часу хлопці захищали честь нашого закладу освіти в обласних змаганнях, не в останню чергу на прохання викладача. Ось, як то кажуть, настав час і мені, як педагогу, віддати «борг» хлопцям за їхні внески. Це стало мотивацією допомагати більш завзято.
Йшов час, і хлопців, яким ми допомагали, перекинули на інший напрямок, а саме у Донецьку область. Кількість виїздів протягом тижня трохи зменшилась, але після зміни позицій знов було необхідно все: починаючи від лопат, закінчуючи маскувальними сітками. Там, у Донецькій області, була перша аварія, але машина стійко витримала удар у бетонне укріплення. На деяких ділянках потрібно було їхати швидше, ніж зазвичай, через загрозу обстрілу, та розкатаний танками асфальт дав свої невтішні плоди.
Через те, що виїзди влітку за межі міста вже не були щоденними, була можливість відвідати наших захисників у лікарнях та шпиталях Запоріжжя. Хлопцям було приємно, що про них пам’ятають і не забувають. Коли знаходишся далеко від дому, далеко від побратимів, без близьких людей поруч, саме допомога волонтерів виходить далеко не на останній план. Вислухати, підтримати, поспілкуватись…
Також протягом року не забували і про допомогу цивільним громадянам, вимушеним переселенцям. Хочу зазначити, що гуртожиток училища прийняв не одну сотню людей, яким був потрібен прихисток. Від громади учасників групи у Telegram «Оборона Запоріжжя» підтримали людей необхідними речами. За допомогою небайдужих була проведена акція висадки алеї дерев на території стадіону училища.
Волонтерська діяльність змінює тебе зсередини. Після того, як бачиш зруйновані будинки, зламані долі людей, села, у яких не залишилось жодного мешканця, то переоцінюєш життєві цінності. Так, емоційно важко, але не можна здаватись, бо на кону стоять дуже вагомі речі - у першу чергу, державна цілісність та наші з вами життя. Зараз ми без світла деяку частину доби, десь лунають сирени, місцями вибухи. А ось хлопці на лінії фронту прокидаються та засинають під звуки автоматних черг та канонаду вибухів. І якщо я думаю, що вже втомився допомагати, то згадую хлопців в окопах. Відчуття втоми одразу покидає мене.
«Хотіли зламати? Змогли тільки сильніше з'єднати. Вони гадали, що ми, як вони, але нас неможливо злякати», - слова з пісні, які передають усю сутність нас як нації та окремо волонтерського руху.
Правий той, хто захищає свою домівку, своїх рідних та близьких. Перемога обов’язково буде за нами!
ДНЗ «Запорізьке вище професійне училище «Моторобудівник»
"МОЄ РІДНЕ МІСТЕЧКО!
ДУЖЕ СУМУЮ!!!"
Починаючи з 24 лютого 2022 року, моє життя, як і багатьох українців, дуже змінилося. І причиною змін стала війна…
Я вже не можу поїхати до своєї батьківської домівки, поспілкуватися з рідними людьми та однокласниками оффлайн, попеститися влітку у водах теплого Азовського моря, посмакувати овочами й фруктами, які зросли на херсонській землі…
Із соціальних мереж та особистого спілкування дізнаюся про страшні випадки з життя людей, які залишилися на окупованій території. Мого однокласника разом з його рідним братом викрали та знущалися.
Що пережила їхня родина та знайомі – одному богу відомо…На щастя, згодом їх відпустили.
Я вірю, що найближчим часом місто звільнять від загарбників і все буде, як і раніше.
Генічеськ – моє рідне містечко!!! Ми незабаром зустрінемося!!!
Слава Україні!!! Героям слава!!!
Світлана Антонюк, викладач
ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»
"ЗАРАДИ ПЕРЕМОГИ"
Я не волонтер, а мама звичайного солдата, який зараз знаходиться на передовій. Я дуже часто готую хлопцям домашні страви. Готую з любов’ю. Так, я зморена, прийшла з нічної зміни, але мені дає наснаги й сили те, що це мій маленький внесок до нашої Перемоги!!! У кожному шматочку цієї страви – моя любов, моя віра у Перемогу! Хлопці та дівчата, ми обов’язково переможемо!
Я впевнена, що сьогодні нагодую чийогось хлопця, а завтра хтось нагодує мого.
СЛАВА УКРАЇНІ!!! ГЕРОЯМ СЛАВА!!!
Володимир Максемюк, здобувач освіти;
Вікторія Максемюк, мама здобувача освіти;
Іван Максемюк, старший син і випускник Центру, захищає Україну,
ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»
"Я БАЧУ ПЕРЕМОГУ"
Про що я мріяла до війни? Як жила? Що хочу зараз? Що буде через хвилину, через тиждень, місяць? Як зберегти у серці любов, віру, як подолати ненависть? Я так хочу, щоб закінчилася війна, не гула повітряна тривога, не було вибухів, не гинули люди, щоб наші захисники та захисниці повернулися додому, до матерів, батьків, дітей, сестер та братів. Як зробити так, щоб лють не залізла до серця? Я так хочу Нового року, того, який був колись, коли ми не здригалися від вибухів, прикрашали ялинку, дарували подарунки, загадували бажання, не ховалися по підвалах, купували нові речі, мріяли
влітку поїхати на море до рідного Бердянську, прогулятися по Набережній, поїсти цукрову вату, випити молочний коктейль і обов’язково поїсти копчені сосиски. Це було в мирному житті. Було... Я прокидаюся кожного ранку й вірю, що витримаю, збираюся й сідаю за ноутбук, через декілька хвилин буде урок, а я так хочу не онлайн, а офлайн, слово, яке я не знала раніше. Я хочу бігти до свого улюбленого Центру, до друзів. Хочу вивчати вірши та розв’язувати задачі, хочу вчитися, хочу в спортивну залу. Я скучила. Я хочу свята! І воно обов’язково прийде до нас,, як прийшло до міста-героя Херсон. Це буде свято ПЕРЕМОГИ. Я хочу щось робити, якось допомагати, і згадую, що добре готую вареники з картоплею, капустою, вишнею. Вирішую: готувати для наших захисників, щоб вони почувалися, як удома. Я це роблю.
І знову ніч. Я засинаю та бачу свою квітучу рідну Україну, кульки, багато кульок, квіти, сміх, радість, сльози, люди обіймаються, чую українські пісні, всюди бачу український прапор. Я бачу ПЕРЕМОГУ!
Дар’я Жуковська, здобувачка освіти
ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»
"МИ ЄДИНІ"
Я мріяв побачити інші країни: Францію, Швейцарію, Австрію, Німеччину. Я хотів побачити, як живуть люди, як поводяться, які в них магазини, як спілкуються між собою. Мені здавалося, що це така велика мрія, що коли вона здійсниться, то я буду щасливим. Але почалася війна в Україні, моїй рідній країні, і ця біда залишила всі мрії десь далеко. Зараз вони мені здаються такими мізерними, я більше не мрію поїхати кудись, хочу залишатися в Україні з мамою, друзями. Я постійно думаю про перемогу над ворогом, бачу Україну іншими очима: тут живуть та працюють люди, які просто люблять свою країну, свою домівку, свої пісні, свій прапор, калину, вербу, солодкий мед, прекрасну весну, тепле квітуче літо, чарівну золоту осінь та сніжну теплу зиму.
Зараз за вікном листопад, я йду по листю, як по золотому полю, і здригаюся від звуків тривоги. Я йшов по нашому проспекту Соборному та побачив зяючу порожнину там, де раніше жили люди, вони любили, ростили дітей, сварилися, готували їжу, збиралися на роботу, сміялися, вірили у щасливе майбутнє, може, теж мріяли кудись поїхати…
І все – їх більше немає, відсутні мрії та сподівання, домівка, речі, які вони так любили, відсутнє життя, і тільки великий біль у тих, хто вижив. Як це забути, як пробачити? Світ перевернувся. Я знаю, що таке ненависть, хочу боротися з цим злом. Пишаюся нашими захисниками, їхньою мужністю, витримкою, їхнім справжнім патріотизмом. Я зараз знаю, як це, любити свою Україну. Мені буває страшно, і в ці хвилини я думаю про тих, хто на передовій, кому холодно і теж страшно, але вони стоять на передовій кожен день, за матір, за дитину, за кожного з нас, як їм віддячити? Кожна людина хоче жити. Де наші захисники беруть таку велику силу стояти під вогнем?
Скільки справжніх героїв віддали своє життя за незалежність нашої країни? Треба жодного не забути, назвати їх іменами вулиці, школи, не забути їх матерів, жінок, дітей. Кожен повинен пам’ятати ціну нашої перемоги. Сьогодні ракети ворога летять по усім куточкам України, заховатися ніде. І неважливо зі Сходу ти чи із Заходу, ми єдині у своїй боротьбі над ворогом, тільки так Україна буде незалежна, вільна. Для кожного з нас найдорожча країна у світі, де живуть найсміливіші люди, звучать чудові мелодійні українські пісні, зростає хліб. І знов повітряна тривога… Іде війна, але наш народ непереможний.
І такі хлопці та дівчата, як я, вносять свій внесок у перемогу, бо немає у світі нації, яка переможе українців!
Дамір Денисенко, президент учнівського самоврядування,
ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»
"З ЛЮБОВ'Ю НАШИМ ЗАХИСНИКАМ"
У цю тяжку годину для нашої країни, кожен намагається допомагати нашим захисникам, і ми не можемо стояти осторонь
Ми, брати Зубковські, Микола та Леонід, навчаємося у Державному навчальному закладі «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти» за професією «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування».
Ще з початку війни ми усією родиною, разом з мамою та бабусєю, надаємо допомогу нашим воїнам ЗСУ різними способами: плетемо сітки, варимо та випікаємо різні страви та смаколики, передаємо консервацію, варення, компоти, різноманітну випічку, квашену капусту, корейську моркву та необхідні речі.
Я, Микола Зубковський, за результатами першого семестру, отримав грошову нагороду Запорізької міської ради для обдарованої молоді у розмірі 1100 грн. Порадившись з родиною, придбав на усі кошти термошкарпетки для хлопців ЗСУ та відправив їх через волонтерів.
А також, ми виділили кошти зі своєї стипендії на різні салати та смаколики, зробили їх своїми руками для наших захисників.
Усе з любов'ю до України, задля ПЕРЕМОГИ. Родина Зубковських, разом із учнями групи та класним керівником Закутіною З.В. постійно надають допомогу нашим захисникам. Слава Україні!
Брати Микола і Леонід Зубковські, здобувачі освіти
ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»
"ВІЧНА СЛАВА ТОБІ, ГЕРОЮ!"
У ДНЗ «Запорізький ПЦПТО» під час військових дій під Бахмутом
21 листопада 2022року загинув батько здобувача освіти групи ЕМ-120 Бурака Богдана. Справжній Герой України, захисник незалежності нашої держави Бурак Андрій Васильович.
Це відео підготувала мама Богдана -
Бурак Людмила Леонідівна. Вічна Слава тобі, Герою, за твій подвиг, за те, що не шкодуючи свого життя, ти захищав нас, нашу рідну неньку Україну! Слава Україні!
"ВОЛОНТЕРСТВО"
Педагогічний колектив
ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»
"ВІЙНА"
Вже майже рік іде війна,
Вже майже рік ми живемо деінде.
Ви, виродки, забрали в нас життя,
І розлучили з нашим рідним.
Ви думали, що ми вмиваємось слізьми?
Що у страху впадемо на коліна?
Ні, так не буде, ми живі ,
Ми сильні, вільні - бо ми Україна!
Вам, кривдники, нас не зламати ,
Не будемо слабкі навіть тоді ,
Коли ховає мати сина,
Який за нас віддав життя на цій війні.
Ми станемо сильніші за залізо,
Ми будемо міцнішати щодня.
Ми будемо боротись щохвилини,
Бо в нас країни іншої нема !
джерело зображення:https://www.google.com/imgres
24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на "до" та "після". О п'ятій годині ранку російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний наступ. За вісім років терору Донбасу та окупації Криму людиноненависницький апетит країни-агресора щодо українського населення суттєво зріс.
Як і більшість українців, війна застала працівників та здобувачів світи ДНЗ «Пологівський професійний ліцей» у ліжках. Спочатку їх всіх охопили розпач і страх. На зміну цим відчуттям прийшло розуміння необхідності знайти собі місце у новій реальності. А вона виявилась страшною.
Розраховуючи на швидку перемогу, загарбники завдали підступних ударів не тільки по військовим, а й по цивільним об'єктам, і, маючи перевагу у живій силі та техніці, 3 березня 2022 року увійшли у м. Пологи. Розпочалась облога рідного міста. Нашому ліцею не пощастило залишитися неушкодженим. У результаті воєнних дій вибуховою хвилею були пошкоджені вікна практично усіх кабінетів, майстерень та лабораторій. Була виведена із ладу система опалення.
За таких умов керівництво ліцею прийняло рішення про перехід до дистанційного навчання.
Маючи досвід онлайн-освіти, започаткованої у період пандемії коронавірусу, викладачі та майстри виробничого навчання змогли зберегти освітній процес. Правда, ситуація ускладнювалась тим, що багато педагогів та ліцеїстів були вимушені покинути свої домівки, стали ВПО та вимушені були продовжувати роботу й навчання у нових для себе умовах, містах, а то й країнах. Особливої уваги потребували здобувачі освіти, які переїхали до різних європейських країн: Польщі, Литви, Румунії, Австрії, Німеччини, Італії, Франції тощо. Та вони виявилися напрочуд стійкими у найважчі часи, а їх поведінка виявилася дорослою та адекватною.
джерело зображення:https://forpost.media/vijna/v-merezhi-pokazaly-foto-obstrilianoho-mista-polohy.html
Армія РФ знищує вщент українські міста, обстрілює евакуаційні коридори, регулярно нехтує нормами міжнародного права про захист цивільного населення під час війни та скоює воєнні злочини, цинічно вбиваючи українців. Жертвою такої політики стала й здобувачка освіти ліцею, першокурсниця Мухіна Альона, молоде життя якої передчасно обірвалось 16 березня 2022 року під час ракетного обстрілу м. Пологи.
Війна зруйнувала наші плани, забрала пазли, з яких складалося наше життя й необережно кинула в обличчя. Нам доведеться знову збирати ці деталі й складати у повноцінну композицію. Однак, ми складемо цей пазл знову, тому що віримо в Україну та її мужніх захисників.
джерело зображення: https://zmina.info/news/u-misti-pology-na-zaporizhzhi-rosijski-vijskovi-zastrelyly-czyvilnogo/
Педагогічний колектив
ДНЗ «Пологівський професійний ліцей»
"НАВЧАЮЧИСЬ, ДОПОМОГАЄМО!"
Хтось щодня чує сирени, що сповіщають наближення небезпеки, хтось знаходиться на окупованій території, хтось у пошуках порятунку тимчасово виїхав за кордон! Розкидало нас життя!
Проте освітній процес не зупиняється. Як і в мирні дні, ми збираємося біля екранів наших комп’ютерів, щоб дізнатися щось нове, поспілкуватися, відчути, що ти не сам у такі складні для нас та нашої країни часи!
Віримо у перемогу над ворогом, у світле майбутнє нашої неньки України, у те, що ми скоро зберемося у наших світлих і затишних кабінетах закладу освіти!
Педагогічний колектив
ДНЗ «Запорізьке вище професійне училище моди і стилю»
Професія «Кравець, закрійник», як ніколи, набуває попиту, тому що вона «зігріє» та «накормить» у будь-який час, а у воєнний – «захистить»!
Волонтерська діяльність стала невід’ємною частиною нашої професії. До неї долучились учні, майстри, викладачі. Не зважаючи на складні умови сучасних реалій, ми продовжуємо працювати, навчати, опановувати нові конструкції та новий для нас асортимент: тепла термобілизна, дощовики, балаклави, футболки, штани, спальники, ковдри, кавери на каски, бронежилети – все задля нашого захисту, все для ЗСУ!
Освітній процес не зупиняється, всі заняття, консультації, підготовка до атестацій та захисту кваліфікаційних робіт проводяться згідно з розкладом, винятком може бути лише така перешкода, як повітряна тривога або вимкнення електроенергії, але, все одно, після завершення тривоги та появи світла, здобувачі освіти мають змогу отримати необхідні навчальні матеріали у своєму класрумі. Якість знань залишається на достатньому рівні, учні прагнуть знань та отримують їх попри будь-які випробування воєнного часу!
Відділення дизайну одягу
ДНЗ «Запорізьке вище професійне училище моди і стилю»
"УКРАЇНКА НАЗАВЖДИ!"
Я не знаю, з чого повинна почати свою розповідь… Мабуть, почну спочатку…
24 лютого 2022 року – просто чорний день у моєму житті. Чорний-чорнісінький, позбавлений жодної кольорової рисочки, сповнений страху й розпачу.
А 26 лютого 2022 року – ще чорніший день, кольору мороку й пекла, бо по нашій території ворожа техніка йшла величезними колонами, з’явилися окупанти у чорних формах ФСБ та військової комендатури. Це був початок окупації…
Я родом із Сумської області. Батьки мене виховували у найкращих українських традиціях. Душею, тілом і думками я – українка. Я жила й дихала зі своєю країною в унісон. У мене була улюблена робота й величезне коло однодумців і друзів. І тут якісь недолюди, яким не відомі поняття правди й справедливості, скасовують все моє попереднє життя. Я опиняюся у болоті, яке зветься окупацією. Але здавалося, що все це не надовго, що ось-ось нас визволять…
На початку березня до нашого населеного пункту у пошуках прихистку стали їхати переселенці з Маріуполя.
Вони приїжджали до нас на побитих осколками машинах, після декількох місяців підвального життя, змучені й розгублені, плакали, коли бачили чисту постіль та свіжий хліб. І говорили, говорили, говорили… Ми плакали разом із переселенцями, втішали, підтримували й допомагали усім, чим могли. Вони переводили подих, приходили до тями після пережитих жахіть та їхали далі, а на їхні місця приїжджали інші, зранені й змучені.
Обслуговування та допомога переселенцям – пошуки ліків, дитячих візочків, підгузків, організація харчування – забирали багато часу й сил, ми дуже втомлювалися.
І тільки за вечірньою кавою пошепки аналізували те, що відбувалося. Душа боліла неймовірно, бо я розуміла, що деокупація буде не такою швидкою, як нам хотілося.
Влітку стало гірше та складніше, бо окупанти обживалися, почали відкривати заклади освіти та шукати вчителів. А ще почали активне полювання на людей із проукраїнськими поглядами, яких було чимало. Влаштовувалися показові арешти, виховні бесіди, людей забирали до в’язниці, де не соромилися у методах «перевиховання». Забрали мого знайомого та протримали півтора місяці.
Коли відпустили, і він увечері повернувся додому, то ми всю ніч просто обіймалися й плакали. Говорити про щось не було ні сил, ні бажання.
Восени окупація тільки зміцніла. Почастішали перевірки, або, як називають їх окупанти, зачистки: обшук домівок, перевірка телефонів і документів. Українських продуктів, ліків та інших товарів не стало, залишилося тільки орче. Ми якось відразу зрозуміли, що все українське було найсмачнішим і найкращим. Чи то просто на окуповані території звозять усякий гид, чи то дійсно все таке погане, та навіть цукерки й морозиво мають присмак торішнього масла.
Новий рік прийшов тихо. Я помітила його прихід тільки через зміну дати у телефоні. Ялинка, яку мені подарували друзі, так і залишилася стояти у дровнику, бо в мене не було бажання її вбирати й чіпляти гірлянди. І взагалі свята для мене припинили своє існування. Не до святкування зараз. Навіть голосна музика, яка лунає з проїжджаючих вулицею машин, дратує мене та викликає лють. Бо яка зараз музика, коли люди наші гинуть?? Коли воїни наші ціною власного життя захищають нас від орчої нечисті???
Позавчора була чергова зачистка. Перевіряли документи, телефони, будинки та господарські приміщення.
Я ховаю свій телефон, бо це мій скарб, мій зв'язок із найкращою країною у світі, мій помічник. Якщо він потрапить до рук окупантів, то я нескоро вийду із в’язниці, якщо взагалі вийду.
Часто бачу, як у небі над нами ворожі літаки випускають у бік моєї країни ракети. Це буває так низько, що, здається, можна ломакою збити ту ракету, яка несе смерть моїм співвітчизникам.
Я за звуком можу розрізнити приліт і пуск. А ще чую й бачу, як летять шахеди, ракети, випущені з акваторії моря, проїжджають ЗРК С-300, які обстрілюють Запоріжжя та прифронтові райони. Душа розривається від люті й болю…
Я ні з ким не спілкуюся, не можу поговорити відверто, бо не знаю, хто мене здасть оркам. На жаль, у нашій місцевості дуже багато запроданців, які продалися за рашистські "фублі" та їдло, у перші дні окупації радо вітали «асвабадітєлєй», а зараз оспівують "рузькій мір", пишуть до поліції доноси на людей із проукраїнськими поглядами та кажуть, що життя ж налагоджується, хай уже все так і залишається. Після таких, вперше почутих, слів я, котра завжди була противником фізичного насильства, зрозуміла, що можу вбити людину. Тому мовчу. І чекаю…
Виїзд з окупації я ніколи не розглядала, як варіант збереження власного життя.
З перших днів рашистської навали прийшло усвідомлення, що залишуся вдома. Бо тут від мене буде набагато більше користі. По-перше, тут залишилося багато наших дітей, з якими я зустрічаюся, вислуховую та намагаюся допомогти. По-друге, я вмію робити правильні висновки. Хай це не героїзм, але я наближаю перемогу, як тільки можу. По-третє, чому через примхи якихось психічно хворих істот я повинна залишати свій дім? Так, залишитися в окупації – це був мій свідомий вибір.
Зараз мені гріх жалітися на життя. Їсти є що (ми з чоловіком маємо велике господарство), світло й газ є (вони орчі, але я без мук совісті ними користуюся, вважаючи це малеееесенькою сатисфакцією за зіпсоване життя), голод мені не загрожує. Правда, ціни захмарні на гидотні продукти та промислові товари. Та вони мене особливо й не турбують: я зараз купую тільки вкрай необхідні речі та продукти (гроші, тобто бридкі рублі, або ж "фублі", маю з продажу продуктів власного виробництва).
Одна біда – дихати немає чим. Ці прокляті окупанти навіть повітря наших таврійських степів зіпсували, завоняли немитою рашею та кацапським смородом.
…Сьогодні 17-те лютого 2023 року. Через тиждень сумна річниця повномасштабного вторгнення «братської» раші у мою Україну. Закінчується найважчий рік мого життя. Вкрадений ворогом рік. В окупації. Адже скільки хорошого я б могла зробити за 365 щасливих мирних днів!!! А в мене їх вкрали та зіпсували моє життя. Безжалісно. Безсовісно. Жорстоко.
Я знесилена й втомлена. Страх – мій постійний супутник: я лякаюся чужих машин і боюся незнайомих людей, прислуховуюся до звуків зовні та передчуттів всередині себе. Постійне нервове напруження дається взнаки – у мене критично випадає волосся та постійне безсоння.
Та жоден окупант не у силах змінити мене, мою душу й мої думки! Я вірю в ЗСУ і в деокупацію! Я ночами прислухаюся до далеких вибухів і намагаюся визначити, чи не скорочується відстань від нас до лінії фронту. Щоночі молюся за всю країну, яку обстрілює ракетами та шахедами ворог. Молюся за кожного нашого захисника та плачу щоразу, коли чую гімн України. Зрідка дістаю зі схованки жовто-блакитну квіточку, яку я в мирні часи часто чіпляла на свій одяг, і з великою любов’ю споглядаю найкращі у світі кольори.
Я не зломлена! Маю міцну віру у свою країну, Президента і ЗСУ!
Знаю, що нас не покинуто напризволяще, і всі негаразди – тимчасові. Ніхто не обіцяв, що буде легко. Тож тримаймося! Усе обов’язково буде Україна! Деокупація й перемога – справа часу! А вкрадені дні й місяці мого життя, обстріли мирних людей, вбивство діточок і загибель наших захисників - ворогу не пробачу ніколи! І не забуду!
Слава моїй Україні! Героям слава! Слава нації, найсильнішій і мужній! Смерть ворогам!
P.S. Іноді пишу вірші. Тобто не пишу. Вони народжуюся самі. І живуть самі. Бо немає часу ані дбати про них, ані записувати – є у мене важливіші справи… Та колись я їх запишу, як свідків страшних часів. Але не зараз…
Українка назавжди
"З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ!"
Вранці 24 лютого я спокійно пішла на роботу.
Я дуже скептична людина, народилась у рік кабана та ще й скорпіон за гороскопом, тому мене дуже важко у чомусь переконати. А ще й 21 листопада відзначають День гідності та свободи, а 22 – мій день народження, що для мене дуже символічно.
Я була переконана, що тут Україна, і ніякої війни не може бути. Донька говорила одне, а я думала зовсім інше. Вона обклеювала вікна, а я вмирала зі сміху. Вона говорила збирати тривожну валізу, а я казала, що у разі нападу вона плентатиметься з цією валізкою у військових під ногами і заважатиме їм. Мені було навіть дивно це уявляти.
Донька поїхала на навчання в аспірантуру на початку тижня, а я була вдома сама. У четвер 24 лютого я прокинулась дуже рано, як завжди, почула якийсь гучний звук біля п’ятої ранку, але не надала цьому значення. О сьомій спокійно зібралась та пішла на роботу. По дорозі сусід кричав мені, мовляв, куди я йду, там аеродром горить. Я глянула на нього, ніби він несповна розуму.
Прийшла в ліцей і написала на дошці дату. Потім почула крик дітей про те, що почалася війна й нас бомблять. Аж тоді я увімкнула інтернет і все побачила. Швидко набрала доньку і вже о десятій вона приїхала до міста, яке згодом вже було неможливо покинути: заїхала окупантська техніка.
25 лютого у місті були бої біля будівлі СБУ та податкової. За кілька днів у місті не можна було знайти хліб, все повимітали з магазинів та аптек, почалось мародерство. Ми мали певні запаси їжі, але хліба не було чотири дні, і, коли його привезли ціною у 30 гривень за буханку, то донька його цілувала.
26 лютого ми бачили розбиті будівлі, довкола були написи «тут порожньо», «нічєво нєт». Ми бачили звалище, а не місто. Того самого дня над адміністративними будівлями вже висіли окупантські триколори. А вже 27 лютого російські війська знищили меморіальну дошку Дмитру Донцову на Мелітопольському педінституті. Ввечері мені зателефонував професор Олександр Ситник, якого я часто запрошувала на свої виховні заходи, і спитав, чи готові ми вийти завтра ввечері в центр до пам’ятника на молитву. Ми порадились з донькою і охоче погодились.
На цьому заході зібралось близько сотні людей. Ми тримали плакат «Мелітополь – це наш рідний дім», помолились, заспівали гімн і домовились отак до перемоги приходити на площу до пам’ятника Шевченку.
На нас наводили зброю, а ми в них кидали паперові літачки і говорили, що так наші воїни їх позбивають. Також ми ходили містом, за день проходили по тридцять тисяч кроків, кричали під кожним будинком: «Мелітополь, вставай!». Співали гімн, діти тримали малюнки з прапорами, а ворожі колони все їхали та їхали. Про ці речі дуже боляче говорити. Ми голосно кричали «ЗСУ» на кожному кроці, ніби мантру, і, коли приходили додому, у голові все одно лунали ці вигуки.
Після того, як 18 березня нас розігнали, ми все одно не могли сидіти на місці. Донька придумала новий спосіб, як можна чинити опір. Ми ходили містом і залишали у людних місцях жовті стрічки та картинки з написами. У Крістіни була папка з файликами, в які вона поскладала смужки скотчу. Де б ми не ходили – скрізь лишали свої мітки: в парках, магазинах, на вулицях.
На сердечках, які ми створювали, були фрази відомих людей, наші кричалки з мітингів на підтримку військових та держави.
Було безліч випадків переслідування. Окупанти забирали директорів/директорок і вчителів/вчительок, які відмовились на них працювати, «на підвал». Одна з освітянок Мелітополя, яку викрадали, розповідала, як їм одягали пакети на голову та вивозили з міста.
повний текст інтерв'ю
Особисто мені не погрожували, але почались пізні дзвінки о десятій вечора, по той бік слухавки мовчали, важко дихали або сміялись. Це було страшно. Я вже готувалась, що говоритиму про те, як багато прочитала Достоєвського і Чехова. Виїхати було дуже складно, але дочка мала зв’язки серед волонтерів, тому нам допомогли, і ми поїхали з ними. Єдине, що в нас відібрали окупанти на блокпості – це ліхтарик, а у водія на першому ж блокпості забрали воду та цигарки. Дорога була дуже довгою та складною, ми їхали 120 км областю 30 годин. Їхали з двома шиншилами, собачкою та кішкою, тому нас мало перевіряли.
У Дубно мене запросила колега.
Ганна Бут, викладач
ДНЗ «Мелітопольський професійний аграрний ліцей»
"ВІЙНА НЕ ЗМІНИЛА НАС!"
24 лютого 2022 року – дата,
яка розділила наше життя
на «до» і «після».
Ми прокинулись від вибухів, було незрозуміло, що коїться. З новин інтернету, а пізніше з новин телебачення ми дізнались про початок повномасштабної війни росії проти України. Нас охоплювали різні думки, але ми до кінця не вірили, що на нас напала росія. Ми поспішили на роботу о 8.00 ранку до нашого ДНЗ «Запорізький професійний ліцеї автотранспорту» на заняття. У транспорті, по дорозі на роботу, усі тільки про війну й говорили: в очах мешканців була незрозумілість, турбота, пригнічення. У ліцеї заняття були скасовані. Усі здобувачі освіти були відпущені додому, багато учнів на заняття
не прийшли, телефонуючи класним керівникам, майстрам, що не приїдуть. Здобувачі освіти, які проживають у гуртожитку, збирали свої речі та виїжджали додому – в райони Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської областей. У банкоматах були страшенні черги. У деяких учнів не було готівки, їм доводилось стояти у черзі декілька годин, щоб зняти гроші, деякі учні не змогли цього зробити, гроші у банкоматах закінчувались. У цих випадках наші викладачі, майстри допомагали, даючи гроші доїхати додому. Близько 9.00 ранку ми почули потужні вибухи – це були обстріли нашого міста (вибух поблизу аеропорту, обстріл військової частини у Близнюках).
О 12.00 ми зустріли наших учнів групи ТУ (на базі 11 класів), які зі своїми речами йшли до військкомату записуватись добровольцями до батальйону «Азов». Перші дні війни – суцільний жах: черги у магазинах, банках, банкоматах, на автовокзалі, на залізничному вокзалі, в основному жінки з дітьми.
Майже весь березень ми не працювали, але кожного дня ми спілкувались зі своїми здобувачами освіти, їх батьками. Ми підтримували їх, вони підтримували нас. Як це не дивно, але наші учні дуже хотіли ходити до ліцею, сидіти вдома було дуже тяжко. Кожного дня ми слідкували за новинами, ми спілкувались з близькими, друзями. Ми всі не могли повірити в те, що у нашій країні іде війна. Купуючи продукти в магазині, ми ловили себе на думці «це довоєнне…». Кожного дня ми думали, що завтра все скінчиться, що це якесь безумство, що такого не може бути у ХХІ столітті. Але війна триває.
Із 30 березня 2022 року навчання було відновлено, це було дистанційне навчання. Багато наших учнів, поїхавши додому 24 лютого 2022 року, вже через декілька днів опинились в окупації. Інколи їм вдавалось вийти на зв'язок. Ми не втрачали зв'язок протягом останніх місяців навчального року, а також під час літніх канікул. Ми з учнями перераховували гроші на ЗСУ, Червоний хрест та інші благодійні фонди. Влітку ми займались профорієнтацією, хоча не сподівались, що зможемо набрати учнів на новий 2022-2023 навчальний рік, тому що велика кількість людей з дітьми виїхали за межі нашої області, за межі України. Ми не втрачали надії, що війна скоро закінчиться.
2022 – 2023 навчальний рік ми почали, як завжди, 1 вересня, зробивши повний набір здобувачів освіти. У цей день у нашому ліцеї було багато першокурсників і дуже багато батьків. Ми провели перший урок: «Ми українці: честь і слава незламним!», познайомились з нашими першокурсниками. І почалась наша праця – дуже тяжка й буденна. Особливо тяжко було з першокурсниками, яких ми зовсім не знали, на відміну від ІІ і ІІІ курсів. Почались буденні дні праці дистанційного навчання: підбір матеріалу, онлайн-уроки, перевірка домашніх завдань, психологічна підтримка наших учнів та їх батьків.
Не зважаючи на всі труднощі: сирени, обстріли нашого міста, ми кожного дня приходили на свої робочі місця та працювали з ліцею. Наші здобувачі освіти, за можливістю, приїздили до ліцею на консультації, якщо у них не було можливості працювати онлайн, ми завжди з ними працювали: пояснювали матеріал, розбирали завдання, надавали їм допомогу. Під час тривог ми спускались у бомбосховища, які у нас повністю обладнанні та продовжували працювати там.
Іноді нам доводилось перебувати у сховищах не одну годину, під час масованих атак і обстрілів нашого міста, особливо, коли були прильоти ракет по центру Запоріжжя (на проспекті Соборний – влучання у будинок, по вулиці Якова Новицького – влучання у будинок), будівлі нашого ліцею також постраждали, у деяких кабінетах, майстернях, коридорах повилітали вікна. Наші кабінети знаходяться на четвертому поверсі, і ми сьогодні, не зважаючи на свій вік і вагу, збігаємо дуже швидко. Коли поряд наші здобувачі освіти, вони нам допомагають взяти не тільки речі, а й підручники, хромбуки, зошити. І ми продовжуємо навчання у бомбосховищі, учні ыз задоволенням це роблять.
Їм сьогодні дуже не вистачає спілкування з нами, а нам - з ними. Не зважаючи на всі обставини: обстріли, морози, відсутність світла, ми кожного дня на своєму робочому місці, у нашому ліцеї. Ми кожного дня виконуємо свою роботу: працюємо дистанційно, проводимо онлайн-уроки, спілкуємось зі своїми учнями, їх батьками по телефону та в ліцеї, коли вони приходять, перевіряємо учнівські роботи. Життя наше сьогодні дуже сильно змінилось: нам болісно, коли гинуть наші захисники, наші рідні, наші друзі, наші сусіди, просто наші громадяни; ми не так часто посміхаємось.
У нас сьогодні немає бажання святкувати свої дні народження, ще якісь сімейні та державні свята; нам сумно, коли немає світла; нам страшно, коли лунає тривога, але ми точно знаємо, що ми переможемо. І тепер ми точно знаємо, що росіяни – наші вороги, ми ніколи не забудемо наших героїв; наших простих людей, які загинули від рук наших ворогів.
Ми страждаємо від цієї клятої війни, але ми продовжуємо виконувати свою роботу, здійснюючи свій внесок у нашу Перемогу, не піддаємось паніці, хоча буває дуже страшно.
Ми сьогодні точно знаємо, що «війна не змінила нас». Ми, як це вже було у нашому житті (Революція на граніті, Помаранчева революція, Євромайдан – Революція гідності), під час загрози знищення наших цінностей, нашої Свободи, нашої Незалежності, геноциду громадян України, об’єднуємось, стаємо мужніми, ми можемо все витримати, все перетерпіти та дати шалений опір тим, хто проти нас. І ми завжди були такими. Про це свідчить вся наша багатовікова історія. Ми це завжди знали. Ми завжди знали, що московія ніколи не була нам братом, тим паче старшим. І навіть 70-річний більшовицький брат
не зміг викоренити нашу українську ідентичність. Ми можемо сваритись між собою, ображатись один на одного, прагнути отримати хоча б будь-яку владу, про що свідчать наші українські народні прислів’я: «Де два українці - там три гетьмани», або «всі козаки – отамани». І це особливість нашої ментальності – прагнення отримати владу. І це прагнення позбавляє нас працювати однією командою на благо України. Вся наша історія має цю особливість. Найголовніше, що ми ніяк не можемо позбутись цієї особливості. Ми її ніби забуваємо, а тому щоразу повторюємо.
Але сьогодні ми усі об’єднались заради нашої спільної мети – ПЕРЕМОГИ над нашим ворогом, при цьому ми всі творимо дива й неймовірні подвиги. Україна сьогодні дивує весь світ. Ми це знали завжди, і, нарешті, це пізнав весь світ. Усі сьогодні зрозуміли, що українці – це не москалі. Усі побачили, наскільки ми різні, і ми завжди були зовсім різними, хоча протягом багатьох століть нас хотіли асимілювати, розчинити серед інших, вкрасти нашу історію, навіть знищити нас. І сьогодні ми мусимо Перемогти клятих москалів, і, враховуючи нашу національну ментальність, не допустити сварок всередині суспільства, і врешті-решт позбавитись усіх промоскальських проявів, та побудувати Вільну, Суверенну, Незалежну УКРАЇНУ!
Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам.
Надія Костенко, викладач біології і екології;
Тетяна Казаченко, викладач Історії України;
ДНЗ «Запорізький професійний ліцей автотранспорту»
"УКРАЇНА-НЕПЕРЕМОЖНА!"
Наше місто Дніпрорудне з перших днів в окупації…
Наш Дім…
Наш ліцей…
Наші рідні…
Я іду Києвом.
25 лютого 2022 року, ранок.
Мені треба знайти хліб, молоко, а якщо пощастить, якусь м’ясну закуску на бутерброди. Тому що за дві години ми маємо бути у метро «Лук’янівська». І це єдина змога сховатися від ракетних обстрілів, від бомб і снарядів, що летять з неба. Нас семеро: п’ять дорослих і дві маленьких дівчинки, півтора рочки обом. Нам треба зберегти наші життя. Мої діти, які вже батьки, збирають тривожні валізи, дитячі речі. І ми не знаємо, коли зможемо повернутися. Я маю знайти їжу в пустих магазинах, і мені щастить! Без паніки, - говоримо ми усі. Дорогою до метро, за 15 хвилин ходу, вже багато блокпостів, тероборона на варті, з відкритих вантажівок чоловіки отримують зброю… Без паніки, - говоримо ми. У метро нам теж пощастило - ще були вільні місця під банерами, і ми розклали ковдри, розмістили дитячі візочки, сумки з їжею та наші тривожні валізи. Увесь підземний простір у метро заповнюється дуже швидко. Молодь звільняє місця для літніх людей, дають змогу мамам з дітьми знайти затишок не на проході, а під будь-якою опорою, у будь-якому куточку. Без паніки. За пів години вже з’являються волонтери із хлібом, печивом, солодкою водою. За добу нашого перебування у підземці ми жодного разу не почули грубого слова, гучного голосу, не було поруч з нами якогось сперечання або конфлікту. Декілька сотень людей тихо й спокійно берегли себе, своїх дітей і рідних, допомагаючи та підтримуючи один одного.
Без паніки, але, розуміючи все те, що відбувається з нами зараз у реальному часі, з твердим переконанням у тому, що наш народ є! Наш народ завжди буде!
За освітою я шахтар. До початку війни працював на ПрАТ «ЗЗРК» машиністом навантажувальної машини. Але після того, як розпочалася повномасштабна війна, все життя пішло шкереберть — як і у кожного українця. Підприємство, де я працював, призупинилося, бо з часом було окуповане. І хоча офіційно нас не звільняли, ми тимчасово не працюємо. І от, коли до мого міста зайшли окупаційні війська (вперше це сталося 15 квітня 2022 року), усі були дуже знервовані,, ніхто не знав, що буде далі. Тоді ми з друзями зрозуміли, що треба виїжджати до міста Запоріжжя. У Запоріжжі мене з друзями безкоштовно приютили мої родичи. Згодом ми розпочали допомагати людям, які залишилися на тимчасово окупованій території. Але з часом я зрозумів, що треба шукати іншу роботу. І я її знайшов у Державному навчальному закладі "Дніпрорудненський професійний ліцей".
Відголоском у голові лунає голос бабусі: «Діти, аби б тільки не було війни!». І бабусі вже немає, а війна є… І тепер не вона «дитина війни», а наші діти, мій син… І довгі місяці окупації. І довга нервова дорога в Україну. Перший прапор нашої неньки України. Непереборні сльози радості, відчуття свободи. Наші військові, такі серйозні, мужні, але такі ранимі… І наші ночі,, хоч далеко неспокійні та не у своєму домі, але все ж таки в теплі, і все завдяки нашим учням, родичам, знайомим і незнайомим, які так палко й мужньо боронять і вигризають нашу свободу. Постійне відчуття тривоги за тих, хто залишився «там». І чітка впевненість у тому, що Дочекаємось, Повернемось, Обнімемось… І наше нове, краще життя!
Я випускник ліцею
Мені назавжди 22 роки…
Я загинув на Донецькому напрямку…
А так хотілося жити…
Народ мій є! Народ мій завжди буде! У наш час ці слова стали дуже важливі для кожного українця. Незважаючи на темні часи, темні вечори без світла, без води, тепла, ми, українці, не те, що віримо, ми впевнені у нашій перемозі, у нашій незламності, бо ми сильні. Я сам прожив під окупацією 2 місяці, ці 60 діб були для мене вічністю, я майже не виходив зі свого будинку, на моєму серці була дуже тяжка журба,, чуючи вибухи за горизонтом, ми з батьком дуже раділи, що наші захисники б’ють погань, яку занесло на нашу землю. Я не був вдома вже цілих 8 місяців, а впевненість у перемозі не покидають мене ні на секунду, як і кожного справжнього українця. Не дивлячись на те, що війна це дуже страшна річ, вона об'єднала Україну, в України "перестав бути захід та схід", вона стала соборною. Так сталось, що щось дуже жахливе об'єднало наш народ.
Коли ти викладач історії, а твої учні - мужні воїни!
Який би не був складний час, колектив Державного навчального закладу «Дніпрорудненський професійний ліцей» завжди був і буде. Підтримка кожного з нас, багато чого значить. Ліцей - це не просто місце, де ти працюєш, це другий твій дім, де проходить частина твого життя, де ти навчаєшся чогось нового. Працюючи у такому закладі освіти, ти розкриваєшся з іншої сторони та стаєш більш освіченим, компетентнішим. У ці складні часи ми зрозуміли, хто є хто. І, щоб не трапилося, ми залишаємося командою. Команда, що вірить у перемогу України.
Викладачі та майстри виробничого навчання,
їх діти, батьки, здобувачі освіти, випускникиі
ДНЗ «Дніпрорудненський професійний ліцей»
"ІСТОРІЯ
ОДНІЄЇ СІМ'Ї..."
Після фатальної дати – 24 лютого 2022 року, кожен українець відчув на собі жах та могутність війни, яка залишила слід не лише у нашій історії, а й у нас самих. І сьогодні я хотіла б розповісти про історію, яку я знайшла на просторах інтернету. Вона настільки запала мені у серце, що я хочу, щоб кожен хоч раз почув про неї та відклав її десь у своїй пам'яті.
джерело https://lb.ua/society/2022/04/10/512924_rosiyani_vlashtuvali_mariupoli.html
Історія про сім'ю Баранових, які вже налагоджували своє життя у Маріуполі, облаштовуючи свій затишний будинок виховуючи двох прекрасних дітей. Усі плани та їх «світ» зламало одне егоїстичне рішення злісного тирана.
До самого виїзду з міста їм доводилося не жити, а виживати - в підвалі при температурі -12°, без їжі та води, адже дістати провізію у той період було чимось неможливим.
Кожен свій день вони проживали у страху за своє життя, сподіваючись усією сім'єю зустріти наступний день. Але 13 березня двір сім'ї опинився під сильним авіаударом, який зачепив не лише оточуючих людей, забравши чимало життів, а й доньку Інеси, тієї самої матері двох дітей. На величезне щастя, одна з найближчих лікарень була ще не закрита через критичне становище, завдяки чому маленькій дівчинці змогли вчасно допомогти, подарувавши ще один шанс на світле майбутнє.
джерело https://vechirniy.kyiv.ua/news/76965/
Цей жах змінив їхнє життя, їхній побут і погляди на війну, тільки ось ніяк не зміг змінити їхню людяність. Їх, як особистостей та згуртовану сім'ю.
Але як же виявилася їх людяність? Ці люди, які змогли вижити у настільки жахливих умовах, почали допомагати таким же, як і вони. Тим, хто потребує допомоги та хоч якоїсь підтримки. Вони є прикладом того, що яким би не став світ навколо нас - це ніколи не змінить наші внутрішні якості, а можливо навіть зможе їх розкрити ще більше.
Амелія Клецько, здобувачка освіти
ДНЗ «Запорізький професійний ліцей сервісу»
"ВДОМА"
Зима… Лютий… 23 лютого… звичайний день… звичайний день дівчини-українки, учениці ІІІ курсу Державного навчального закладу “Запорізький будівельний центр професійно-технічної освіти”. Нічого незвичайного цього дня не сталося: уроки за розкладом, планування святкування мого дня народження (26 лютого), прогулянка з друзями ввечері. Нічого не віщувало біди.
24 лютого, мій ранок почався з того, що я прокинулася від слів: “Почалася війна!”. Спросоння я не розуміла, що відбувається навкруги. У голові шуміло, тіло поступово заповнював внутрішній страх. Тремтячими руками я набирала один за одним номери свої рідних.
Перші два дні війни я перебувала у стані шоку. Непомітно настав День мого народження, який запам'ятається, як день, наповнений відчуттям страху за своє життя, за життя близьких та дорогих для мене людей.
Мені весь час кортіло поплакати й лише ненадовго відволікали мене телефонні дзвінки рідних та друзів, привітання з днем народження із побажаннями здоров'я, миру та скорішої Перемоги. У ту мить мені здавалося, що страшнішого відчуття я вже не відчую ніколи, куди ж іще страшніше!!! Та я помилялася, найнеприємніше мене очікувало трохи згодом.
З першого дня війни мої брати пішли служити до ТРО. Я мала змогу спостерігати, як вони змінювалися.
Змінювалися не лише зовнішньо: відросла борода, стомлені сумні очі, вони помітно стали старші, і це відчувалося в їхній поведінці, мисленні, вчинках.
У березні 2022 року мені довелося пережити розлуку з мамою, яка разом із моїм племінником вирішили їхати із Запоріжжя до Польщі, рятуючи психологічний стан маленької дитини, яка почала боятися кожного шороху. Я залишилася вдома, не змогла перебороти у собі страх невідомості, невизначеності життя в іншій країні. Складно було морально прийняти рішення - їду, покидаю все і всіх, і їду.
Ситуація вдома, і це не лише у Запоріжжі, а взагалі у країні, змінювалася та загострювалася щодня, щогодини все більше й більше, і не на краще. Частий звук сирен, комендантська година, чутно вибухи, здавалося десь зовсім близько, якісь метри й влучить у будівлю, де я мешкаю. Тривожні новини з радіо, телебачення, соціальних мереж. Перебування у постійному стресі, відчуття страху настільки велике, що мозок взагалі інколи не у змозі тверезо оцінювати ситуацію… І я здалася, як би складно не давалося мені це рішення. На сьогодні це було найскладніше рішення у моєму житті.
У квітні 2022 року я поїхала до рідних за кордон. У дорозі я була дві доби, сама, і знаєте, не боялася, відчувала, що скоро буду у безпеці, поруч зі своєю мамою! Два тижні у мене була адаптація до нового місця, до нових знайомств, емоцій та відчуттів. Щовечора я лягала спати й уявляла: ось прокинуся вранці, а я вдома, у нашій з мамою квартирі,, у своїй кімнаті, весела й щаслива піду прогуляюся зі своїми друзями. Щоразу, засинаючи, мені здавалося, що це все сон, але ні, як виявилося, це суворі реалії. У Польщі мені сподобалося, там спокійно, я змогла фізично відпочити й зняти якесь напруження, фізично, але не морально.
Надовго мене не вистачило. Після тримісячного перебування у країні-сусідці я повернулася додому.
Тут за моєї відсутності не стало краще, навпаки небезпека скрізь і всюди, але я вдома. А вдома, як кажуть, і стіни допомагають. Зараз я розумію, що їхати в інші країни буду лише як турист, а справжня домівка тут, в Україні, у рідному місті, не дивлячись ні на що, не звертаючи уваги ні на які емоції, що час від часу поглинають мене, я залишаюся вдома.
Вірю в скорішу нашу Перемогу! Вірю в ЗСУ!
Слава України! Героям Слава!
Сніжана Бєлова, голова ради учнівського самоврядування,
ДНЗ «Запорізький будівельний центр професійно-технічної освіти»
"ВЕСНИ НЕ БУЛО…ТІЛЬКИ ЛЮТИЙ…"
Весни не було… тільки лютий…
Він все забрав, і літо теж,
Лиш осінь сіра та похмура
З очей сльозу змива дощем.
Невтішний час, безжалісні моменти
Цей “лютий” закарбований в мені.
Холодний страх, тривожність в серці
І все здається сном страшним.
Весь світ завмер, бо лихо діє,
Не вірить в те, що бачить скрізь:
Дитя схилилося над тілом
До тата мовить, тато “спить”.
За що в цю мить осиротіло?
Чому лиш сім… і без рідні?
Навіщо “руські” захопили
І зруйнували його дім?
Дідусь старенький огляда руїни,
Синочка мати зустріча в труні,
А в небі знов летять невпинно:
“Калібр”, С-300, дрон швидкий.
Цей шум в висках, тремтіння тіла,
Думки страшні переплелись:
Чому? Навіщо? Чи хотіли
Отак прокинутись “в війні”?
Хто дасть нам відповідь на ці питання?
Хто знайде правильне слівце?
Хто все пояснить і порадить,
Як далі жить, де прихист є?...
…Весни тепло не гріло зовсім,
Не квітло літо у душі.
Дочки й сини не знають спокій
Хто на війні, хто в чужині…
Автор:
Оксана Ренгевич, викладач
ДНЗ «Запорізький будівельний центр професійно-технічної освіти»
"ЗВЕРНЕННЯ ДО ЗАХИСНИКІВ"
Я – маленька українка,
Я ж бо – сонечко твоє ...
Від біди та негараздів
Тато, захисти мене!
Коли я колінки збила,
Ти сказав: «То заживе» ...
Від поранень або смерті
Братко, захисти мене!
Ми з тобою сподівались
На нове життя своє ...
Від самотності та горя
Любий, захисти мене!
Все життя раділа щиро
Що дитина в мене є ...
Від загарбника лихого
Синку, захисти мене!
Вірю я, що в Україну
Мир і злагода прийде!
Для майбутнього такого
Воїн, захисти себе!
Замість останнього дзвоника
Знову лунають сирени ...
Замість святкової музики –
"Кача" та "Стефанія" ...
Випускники вальс не танцюють:
Люди в журбі - не святкують ...
Віримо ми в Перемогу!
Мирне життя повернеться!
Тримаймося, друзі, разом!
Разом: від серця - до серця!
30.05.2022
Мій янгол
Мій янгол носить форму ЗСУ!
Він - не тендітне трепітне створіння:
Він знищить до останку, до коріння
Ту наволоч, що нам несе війну!
Мій янгол носить форму ЗСУ!
У нього замість крилець - джавеліни,
Чи пульт від Himаrs, або - автомат простий ...
Або в тилу працює він сумлінно.
І кожен вечір, перед тим, як вже засну,
Я дякую. І до землі вклоняюсь.
Кому? Кому?! Йому - ЗАХИСНИКУ!
ВСІМ тим, хто носить форму ЗСУ!
06.12.2022
Кума
Сьогодні, у Різдвяну ніч, у день свого народження, ВІН наснився ЇЙ...
Як завжди – красивий. Як завжди – посміхається! От, тільки у зелених очах – неземний сум:
- Кума! Я все знаю... Дякую тобі за все! Живи й будь щасливою!
Він перейшов до них у клас з сусідньої спортивної школи. КМС з академічної греблі, під два метри зростом, плечі справжнього козака.
Брюнет з зеленими очима й неймовірною посмішкою! Звичайно, усі дівчата закохалися! Він був таким приязним з усіма. Якось одразу став лідером... ВОНА не могла навіть дивитися спокійно в його бік... Куди ж їй: ВІН весь такий спортивний, а вона – товстенька... Хоча, ВІН казав: "Шалена пампушка"...
Вони стали найкращими друзями! Вона любила ЙОГО, але ніколи не казала про це. Свою наречену ВІН спочатку познайомив з НЕЮ, а потім (після ЇЇ схвалення) - з батьками... На їхньому весіллі ВОНА була найвеселішою гостею! Шалена подруга нареченого... Потім, вдома, на балконі, на самоті, вона плакала... А на весіллі - егегей! ВОНА стала другом родини, хрещеною мамою для їх донечки. Нарешті з’явилося слово, яке ВІН казав тільки їй: «Кума»!
- Ох, кума! Яка ж ти шалена витівниця!
Всі свята – разом! І в горі – разом... Коли ховали його батьків, ВОНА була його помічницею і підтримкою ...
А потім до країни прийшла біда...
- Дівчата! Вибачте, я не можу інакше! Кума, наглянеш за моїми?
І пішов добровольцем на війну... Іншого від НЬОГО й не чекали: шляхетний та сильний чоловік не міг залишитися осторонь ...
ВОНА зайнялася волонтерством...
- Кума! Ти як тут опинилася?!
- Я тобі листа від твоїх привезла...
- Хто тебе пустив на нуль-рівень?!
- А хто мене зупинить?!
- Брись звідси, шалена!!!
Таких різких нот ВОНА не чула від НЬОГО ніколи... ВІН намагається зняти бронежилет і каску, віддати ЇЙ...
Обняла, пригорнулася:
- Не варто, тобі потрібніше! Я добіжу до машини!
Однією рукою обійняв, іншою - погладив по голові:
- Біжи, шалена!
Вже з пагорба, з підніжки БМП, озирнулася: дивиться, маше рукою, посміхається!
Якби ж знати тоді, що бачить ЙОГО живим востаннє ...
Потім було дивне повідомлення: «Зник без вісті».
Дружина – в шоці й ступорі. Її можна зрозуміти: 30 років прожила, як за кам’яною стіною. Тепер її затишний світ рухнув...
Кума мала досвід спілкування з депутатами всіх рівнів, «натискала» на усі "кнопки й важелі " ... Знайшли ... За добу до того, як тіло мали поховати у братській могилі...
Кума упізнала ЙОГО за татуюванням на лівій груді: "Умру за семью"...
Автор:
Марина Легуцька, викладач
ДНЗ «Запорізьке вище професійне училище»
"МИ - УКРАЇНЦІ!"
Про Україну зараз всі мої думки..,
Для неї, неньки, я свої складаю вірші...
Вона всіх об'єднала в боротьбі.
Ми - є народ її, і ми не станем інші!
Болить душа.., як ,Господи, болить,
За кожне місце, під ногами ката...,
Але я вірю, що настане така мить,
Коли вклонюсь я українському солдату!
За те, що захищав свій рідний край,
За те, що помирав в тяжкі години.
За те, що боронив і визволяв
Від окупантів землі України!
Ми - українці! В кожному із нас
Понад усе - живе коріння роду.
І не збагнути ворогам, що - ЗАСЬ!
Їм не зламати нашого народу!..
Про Україну зараз всі мої думки:
Майже за рік війни її зсивіли скроні...,
Але ми вистоїм і збережем її,
Хай буде на все це - Господня воля!
Молитвою до Бога ми живем...
Вона в устах людей луна донині...
Я - українка і пишаюсь цим!
ГЕРОЯМ - СЛАВА!
СЛАВА УКРАЇНІ!!!
Автор:
Світлана Рахно, вихователька гуртожитку
ДНЗ «Запорізьке машинобудівне вище професійне училище»
"В ОКУПАЦІЇ"
Дім свій покинути не можеш
Й дивитися на їхні рожі
Ніяких сил не вистачає...
Що буде з нами?
Бог лиш знає...
Ідеш по вулиці - нікого...
Пусті двори, пусті дороги...
Життя тут взимку вирувало...
Та після лютого все стало...
Годинник наче зупинився...
І кущ калини похилився...
Дитячий сміх вже не лунає,
Лиш орків в місті нашім зграї...
Із автоматами "херої"
Проти людей... Та ми ж без зброї!!!
Страшний цей сон...
Без кінця-краю...
Що буде з нами?
Бог лиш знає...
Нема життя... Лише надія...
І ще одна на всіх нас мрія:
Перемогла щоб Україна!
Щоб дочекалась мати сина,
Щоби кати оці прокляті -
Рашисти, зомбі дурнуваті,
З землею всі перемішались
Навіки так і залишались...
А ми калину підіймемо!
І Україну звеселимо!
Бо наш народ все подолає!
Це МИ усі і БОГ наш знає!
Вірш Ірини Лапченко
26 лютого 2022 року наше місто було окуповане.
Сім місяців ми з родиною жили в окупації, чекаючи звільнення... За той період багато чого пройшли... Мене двічі забирали в комендатуру, тримали, допитували, проводили обшук вдома, погрожували... Тільки тому, що я викладаю історію України й відмовилася співпрацювати з орками.
Звинувачували в тому, що я "неправильно вчу учнів", бо, завжди вчила любити Україну!
Вірш "В окупації..." я написала весною...
Коли було дуже важко на душі...
Коли я розуміла, що треба виїжджати, а серце не хотіло залишати дім, мій Токмак, де я прожила 45 років...
Та залишатися там було дуже небезпечно, бо погрожували.
Трималися ми допоки могли...
Але, у вересні 2022 року таки виїхали з окупації...
А мій Токмак ще й зараз перебуває у лапах рашистів, весь кишить орками, вони скрізь: на вулицях, в магазинах, в будинках жителів, що виїхали...
Їх зараз більше, ніж токмачан.
Багато людей виїхало з окупації, в місті залишилася, мабуть, третина.
Ті, хто залишився, або змирилися, або не можуть виїхати, чи то через стареньких батьків, чи через нестачу коштів.
Я виїхала, але всіма думками я у Токмаку...
Вірю, що скоро моє місто звільнять, і ми всі повернемося у рідний Токмак, щоб відчистити та відбудувати його після рашистів!
Ірина Лапченко,
викладач історії і права
ДНЗ "Багатопрофільний центр професійно-технічної освіти"
Хай буде весна,
Поки ми стоїмо до кінця,
І нас не зламає війна,
Наша віра єднає серця,
Україна навіки жива.
Україна це наша земля
Україна єднає серця.
Науково-методичний центр
професійно-технічної освіти
у Запорізькій області
Email
